Не згасне свіча пам'яті святої...

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

Уявляєте собі, щоб без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, було знищено голодом мільйони людей! Тільки дітей, зморених голодом - 3 млн. 900тис.! І це ще не остаточний підрахунок жертв.

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, які випали на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України.

24 листопада у м. Новограді –Волинському та районі було проведено ряд заходів приурочених Дню пам’яті жертв Голодоморів.

На запрошення міської та районної влади та по благословенню керуючого Житомирською єпархією архієпископа Никодима благочинний Новоград-Волинського Троїцького округу прот. Валентин Мороз взяв участь у покладанні квітів біля меморіального комплексу жертвам голодоморів, що встановлений на околиці міста. Також, того дня благочинний, у співслужінні прот.Миколая Позняка, ієр.Бориса Косянчука та диякона Миколая Мізерного взяв участь у відкритті пам’ятника жертвам репресій 1933 – 1937 рр. в с. Слобода–Романівська. Був звершений чин освячення пам’ятника та відслужена заупокійна літія по змореним голодом у роки гонінь.

На Богослужінні були присутні Голова райдержадміністрації Сергій Іванович Лавренюк, Голова районної ради Франц Вікторович Весельський, сільські голови, інші посадові особи. Благочинний звернувся до присутніх зі словом настанови.

Того ж дня представники від молодіжного клубу активного покоління „NIKA” відвідали урок – реквієм „Не згасне свічка пам’яті святої” проведений у бібліотеці – філії №1. На даному заході активісти клубу разом з користувачами бібліотеки, за допомогою віршів, пісень, відеоматеріалів з фото та розповідями тих, хто пройшов ці випробування і вижив були ознайомлені зі страшними фактами голодоморів.

Молитвою, хвилиною мовчання та запаленими свічками всі присутні підтримали Всеукраїнську акцію „Запали свічку пам’яті”.

Найбільш вразливими для молоді виявились такі розповіді:

- «Було у матері дванадцять синів і тринадцята дочка Галя і чоловік Іван. Сільські комуністи хотіли забрати коня у цієї родини. Іван каже: «Коні і я – одне ціле. Тільки через мій труп дістануться вам вороні». Адже коні тримали сім’ю на світі. «Не віддаси коней – уб’ємо!». І таки вбили батька – годувальника. Залишилась сім’я без засобів існування. Найстрашніше випробування лягло на матір. Уявляєте: прокидаються вранці тринадцятеро дітей і плачуть, просять: «Мамо, дайте їсти!». А що вона могла вкинути в тринадцять ротиків, коли у хаті ні крихти хліба, ні картоплинки...

Через кілька тижнів, як поховала Оксана свого чоловіка, похорон став звичним явищем. Закопувала Оксана одне за одним, кого в ящику, а більшість малюків загортала у якусь ряднину.

І так упродовж двох місяців біля хати у вишняку виросло власне кладовище. Найтяжче було матері, коли копала останню ямку для дочки Галі, якій тоді було п’ять років...

- село Рудне, Київська область. «Померли у Миколайчукових дід з бабою. Від голоду вони опухли і здавалися величезними. Синок уже не ходив, не говорив. А дівчинка від голоду пальчики свої почала обгризати. Побачила мати. Збожеволіла. Напоїла дітей зіллям й сама випила. До ранку повмирали всі»;

- село Пулини, Житомирщина. «До кінця 1932 року в селі не було майже жодної собаки чи кота. Робили спеціальні пастки для пацюків, після дощу черв'яків збирали, з яких варили борщі чи супи, заправляли кропивою, іноді лободою. Похорони настільки часто були, що люди звикли до них, а іноді навіть і заздрили померлим: «Чим так жити, то краще вмирати», - чулося серед людей;

Отже, «коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж сталося в 33-му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився», - така думка Валентини Борисенко, дослідниці Голодомору, доктора історичних наук.